коли ще не було війни…

Ретроспектива міжнародного проекту “RUTABOOK” 2012 року у історико-краєзнавчему музеї.
“Кто не созидает, должен разрушать. Это старо, как мир…”
А був це рік 2012. Мені дуже захотілося зробити великий артбуковий проект та присвятити його Сергію Алексєєнко, бо він помер та так і не встиг зібрати творчих людей в єдину тусовку, поєднану його рукотворним папером та саморобними книжками. Я реаліст та не вірю в жіття після смерті.
Я вірю у світлі спогади про людину тих, хто його знав при житті.

Вірю у якісь матеріальні чи нематеріальні здобутки та напрацювання людини (навіть банальні “дерево, будинок, дитина”). У Сергія залишився чудовий син, саме Сергій встиг започаткувати інтерес до артбукерства та саморобного паперу в Україні, але він не встиг зібрати навколо себе людей, які також як і він захоплювались би саморобним папером та книжками. Я знаю, що це була його мрія, він тільки но почав збирати
навколо потрібних людей, хотів багато встигнути, але… але…

Тому, після смерті Сергія, я вирішила довершити його справу, а ще мені хотілося зібрати саме людей з різних країн (я люблю, поєднувати те, що не можна поєднати), тож готуючи цей проект я мала у віртуальних партнерах Сергія Алексєєнка. Ще раз нагадую про нього, ще раз розказую про нього, ось і пам’ять. Кожна така виставка це і трохи для нього, впевнена, йому б сподобалось те, що вийшло наприкінці.

З чого я почала? Папір. Ну звісно ж з нього! Потім я шукала художників, або просто малюючих людей через соцмережі. Багато хто відмовлявся, особливо визнані “метри”, були такі, що погодилися, а потім підвели мене, були навіть такі, що просто вкрали залишили собі мої книжки. Але більша частина запрошених виявилася найприємнішими, найчудовішими людьми, більше того, з деякими я заприятелювала за час готування цього проекту.

Умови були такі: під кожного митця я роблю папір, книжку, потім поштою відправляю людині його книгу, потім чекаю на результат і показую на виставках у різних місцях, тим самим піарю художника. А крім того ще й пропагую його у спеціально зробленому сайті “RUTABOOK”, де є для кожного своя сторінка. Не всі згодилися на ці умови, дехто потім забрав свої книжки, але сторінки на сайті та в моєму блозі залишилися, тож я думаю, що все одно сенс якійсь був, хоча безумовно мені шкода, книг, які загубилися у небутті. Вони ж як діти, хотілося б для них кращої долі. Я дуже радію з того, що дехто після цього проекту і першої своєї книжки почав активно малювати, робити ще “букі”, або зробив кар’єру в цій галузі. Ось як приклад Андрій Достлев, він доречі, зробив сайт “RUTABOOK” для проекту та потім влаштував мені виставку у Харкові. Так ось Андрій до того не займався ані дизайном, ані книгами, а зараз робить класні артбуки, проекти та вчиться у Польші на дизайнера. Дуже хочеться думати, що я трохи на нього мала вплив у той час, і це мене дуже тішить. Мої “улюбленці” Оля Газе, дизайнерка-каліграфіст, тендітна прекрасна сама та її каліграфія, дуже приємно було співпрацювати із нею.

Ганна Хоменко, на той час вона ще вчилася, але вже видавала професійну серйозну працю, теж красно дякую їй за участь. Граза, Азарій Горчаков — монстр, який створює неймовірну кількість малюнків, об’єктів, книжок, масок, ігор; Фелікс Данкевич, його книга, що я дала їй ім’я “книга білого моря”, (в нього оригінальна назва “Liber maris borealis“) була справжньою родзинкою на всіх виставках (і у Києві, і у Харкові, і у Львові).

Я можу перераховувати ще багатьох митців, але хочу повернутися до теми, чому я саме зараз згадала про той проект і чому хочу показати частку його в цей час.

Річ у тім, що я ні в якому вигляді не сприймаю війну, всілякі політичні, геополітичні та інші оправдовування не можуть мене впевнити в тому, що життя людини немає ціни. Дійсно, оцінювати життя матеріально немає сенсу, але зараз ми бачимо, що воно коштує якусь дрібничку. А я все намагаюся вірити в те, що мистецтво, творчі проекти між різними країнами та різними особистостями це саме те, що потрібно нам всім. Як приклад: у цьому проекті приймав участь Раф Левчин з Чикаго, він зробив книгу-казку “Чорносніжка”, (я передала її в постійну експозицію в Музей книги та друкарства у Києві), це була остання книжка Рафа. За цей час він помер… Ця книжка, та фото документації той події, єдине що залишилося на згадку. А Сергій Алексеєнко залишив мрію, надхнення та трохи папіру (в деяких книгах я використала його папір, теж “на згадку”).

А ще, коли цей проект робився, ніхто не думав, що Росія буде воювати із Україною через газ, нато, якісь неймовірно дріб’зкові речі (порівнянно із жіттям людей, що загинули, незрозуміло за що, в підсумку).
Тож, я хочу нагадати всім про те, що руйнувати можно швидко, а будувати складно та довго. Майже всі ці книжки робилися більше року, сам проект ще довше і це величезна праця. Давайте згадаємо всім відомий роман “451 градус по Фаренгейту” та процитуємо з нього: “Коли-небудь ми згадаємо так багато, що спорудимо найбільший
в історії екскаватор, викопаємо найглибшу, яка коли-небудь була, могилу та навік поховаємо в ній війну.”
А книги навпаки – будуть жити. І наша пам’ять не зіпсується, не зрадить, не помре.

 

Джерело – Ірпінь Культурний